ся в руки такого чоловіка. А Стальський, наливши собі третю лямпку вишняку і смакуючи з великим апетитом, що дивно контрастував з його патетичною, пристрасною розмовою, торочив дальше:
— Вона жалкуєть ся, що я тираню її, що знївечив її життє! А я, коли погадаю, що з нею завязав собі світ і був змушений довіку закувати ся в отсю канцелярійну тачку, коли погадаю, що життє з нею не дало менї анї хвилини вдоволення, анї дня радости, нїчого, що робить цїнним наше життє, коли погадаю те все і гляну на її пісну міну, на її скривлені уста, на її холодні, гадючі очі — то здаєть ся, рвав би її на кавалки, микав би за коси, волочив би по землї, топтав би ногами! Нїякої муки не ощадив би їй, нїякої ганьби, нїякого пониження, нїякого впідлення! Я не знаю, як я ще досї не одурів, наповняючись день-у-день від десятьох лїт такою ненавистю й таким огірченнєм!
— А є в вас дїти? — запитав Євген, ледви переводячи дух.
— Ну, ще чого не стало! Адже ж мати дїти для неї було б найбільшим добродїйством, найбільшим щастєм. Ну, а я хоч христіянин, але вже так далеко не можу посунути ся, щоб ущасливлювати свого найтяжшого ворога. Зрештою, коли їй так дуже хочеть ся дїтей, я їй не бороню…
— Даруйте, — перебив його Євген, — одного я не розумію в вашім оповіданню. Ви кажете, що не зазнали з нею анї хвилини вдоволення, що від самого, так сказати, шлюбу побачили в нїй ворога. Як се могло стати ся? І по що ви брали її? Чи ви числили на маєток, на протекцію, чи женили ся з
