Сторінка:Іван Франко. Перехрестні стежки (б.р.).djvu/6

— 4 —

коли він, сам не добачаючи, погрузне враз із усїма в болотї і кисне в ньому, то скрізь йому й рада й допомога. Але ж як у кого такий погляд, що він »не має права вдоволяти своїх забаганок, коли мілїони його народу не мають чим удоволити найконечнїщих потреб життя« (стор. 208), коли в кого така думка, що »всї балачки про права індивідуальности, про право на вживання життя та його радощів — се софізми, брехня, облудна маска самолюбства й безхарактерности« (стор. 207) — коли хто »вихований і вигодований хлїбом, працею й потом свойого народу« схоче йому відплатити ся своєю працею для нього — то його зпочатку нїби то не розуміють, далї йдуть батьківські повчання старих життєвих практиків, потім — перестороги, а далї вже обсновують його сіткою незримих шпигів, і починаєть ся боротьба при помочі топтання законів і з допомогою того страшного випробуваного галицького шдяхецько-польського апарату, від якого тільки незломною силою енерґії можна оборонити ся. Це одна з тих »перехресних стежок«, що стрічають ся в життю таких людей, та ще є багато иньчих: і загальної породи, й особистого характеру, і в громадській роботї такої людини прийдеть ся насамперед ізрівнювати ті стежки, заки вона до самої роботи добереть ся. Тут же важно, щоб нїчим не зражувати ся, бути »невлїчимим оптимістом« (стор. 112), нї на що не дивитись, навіть на те, що ті, що для них працюєш — зраджують тебе перед своїми таки ворогами, »ранять свіже й сильне деревце твоєї громадської дїяльности, святу віру в народ, у не-