свіцьким, горляним криком, як ошалїлий, кинув ся на Стальського. Мов свічку здмухнути, так бідний офіціял опинив ся на землї; не здужав навіть крикнути, коли Баранові залїзні руки здавили його горло. Він нагнув ся над лицем знесиленої своєї жертви, мабуть, хотячи кусати його зубами, але в тій хвилї його лице посинїло, очі стали на мірі, на устах виступила піна, і він, пустивши горло Стальського, повалив ся на землю і страшенно почав бити собою в епілєптичних корчах.
— Так тобі треба, діяволе! — воркотїв Стальський, видобуваючи свої костомахи зпід сторожевого одубілого тїла. — Чи бач, дїдько, як розлютив ся! Був би міг віку збавити. Ну, але захлиснув ся порядно! Хли́пай, хли́пай, га́спиде, скрегочи зубами, кілько хочеш!
І він, обтріпуючи ся від пороху, копнув безтямного хорого кілька разів то під ребра, то у груди, а потім обернув ся до Євгена, що з перестрахом і обридженнєм дивив ся на сю сцену:
— Ходїть, нема на що дивити ся. Нїчого йому, собацї, не буде. Потреплеть ся отак, послухає джмелїв і встане, мов нїчого й не бувало. А найкраще те, що, вставши, не буде тямити нїчогісїнько, що було безпосередно перед нападом. Щаслива бестія! Представте собі, отакий самий напад увільнив його від шибеницї. То була голосна справа. Його жінку знайшли в ріцї, втоплену, зі знаками душення на шиї, зі звязаними руками. Слово по слові, слїд за слїдом — мій Баран, нарештї, признав ся, що гарненько спрятав її зо світа. За що? Він сюди-не-туди: пуста була, не давала йому жити — ну,
