тати на себе загальну увагу. Євген отворив хвіртку, що вела на подвіррє його помешкання й пустив Стальського наперед себе. Та заки здужав увійти сам і замкнути хвіртку, вже Стальський успів викликати авантуру.
На подвіррю щось там робив сторож дому, високий, понурий і мовчазний чоловік, із блїдим лицем, з чорною стрипіхатою бородою й дико блискучими очима. Євген вида́в його що-дня, але нїколи досї не чув від нього слова. Йому здавало ся, що сторож якось ховаєть ся від людей, але досї він це мав часу, анї нагоди розвідати ся про нього дещо близше. Стальський, побачивши його, з резолютністю пяного, наблизив ся до нього й, показуючи на нього пальцем, говорив голосно з пяним сміхом:
— Ось хто правдивий тиран! Ха, ха, ха! Ось хто молодець! Ось хто розумна голова, чистий опришок! Баране! Ну, розповідж пану меценасові, як ти втопив свою жінку. Еге, сей не завагав ся. Терпів, терпів, а далї взяв за коси, звязав руки й ноги, тай з моста в ріку! Іди раків годувати! І що думаєте? Що йому за се було? Адже бачите, не повісили. Ну, Баране, чого видивив ся на мене? Розповідж пану меценасові, як ти свою бабу топив! А гарна баба була! Їй-Богу, гарна!
Євген задеревів на місцї, дивлячись при тих словах на сторожа. Тай сам Стальський, дарма що пяний, таки, мабуть, поміркував, що перебрав міру, бо замовк і поступив крок у зад. Але вже було за пізно. Баранове лице посатанїло. Затиснені зуби заскреготали, очі до половини виперли ся з ямок, із закушених губ бризьнула кров, і він із не-
