— Знайдеть ся в мене дещо мокре.
— Так? А то що иньше. Ну, так allons, enfants de la patrie!
І він без церемонїї вхопив руку д-ра Рафаловича і, зігнувши її так, як згинає кавалєр, ведучи даму, сам узяв своєю дужою долонею його рамя, і так пішли оба вулицею. Рафалович дуже нерад був тій стрічі й тому парадованню з на-пів-пяним чоловіком, але не мав способу позбути ся його. Добре, що його помешканнє було недалеко, і що по дорозї їх не здибав нїхто з міських матадорів. Стальський був дуже веселий і раз-у-раз балакав.
— Га, га, га, ксьондз-пробощ пишний собі![1] Чи бач, знайшов інстанцію, перед ким оскаржувати мене! Ну, скажіть, будьте ласкаві, пане меценас, як вам се видало ся?
— Дивно.
— Що? Чи чував хто таке? Чорнити мене перед старим приятелем! Окричувати тираном. Я, я, нїби-то збиткую ся над своєю жінкою! Ах, Боже мій! Та я її не́-то-що — пальцем не ткнув нїколи! Я десять лїт, відколи ми побрали ся, навіть слова не сказав до неї. Живемо з собою не то, щоб сказати: як ангели в раю — нї… Знаєте, і між святими буває рай і пекло. Але ми жиємо ще краще так, як коли б коло себе лежали дві колоди. Ну, скажіть, чи то совісно, знаючи се, балакати про якесь тиранство?
Др. Рафалович силкував ся як мога швидше затягти Стальського до свого покою, бо він говорив чим раз голоснїйше, немов хотїв умисне звер-
- ↑ знаменитий
