двома годинами вийшов був зі своєї реґістратури і власне виходив із шинку, де встиг таки добре підохотити ся. Він зирнув на Рафаловича якимось непевним поглядом, зупинив ся на тротоарі, широко розставивши ноги й перекрививши лице, і почав промовляти іронїчно:
— А, меценаси! Моральні люде! Починають оминати безбожника! Що ж, треба послухати ксьондза-пробоща! Тай як не послухати, коли промовить до сумлїння! А вже ж!
Рафалович голосно розреготав ся.
— Ну, справдї, акустичне місто! Вже знаєте, що говорив менї ксьондз-пробощ!
— Богу дякувати, живемо не в пивницї, і вуха нам не позакладало, то й чуємо, що нам скажуть добрі люде, — з перекором мовив Стальський.
— Ну, ну, але се вже вам набрехали ті добрі люде, будїм то я оминаю вас.
— Сього менї нїхто не говорив. Се я сам собі міркую.
— І без причини. От і тепер бачите, я й не думав оминати вас. І коли ласка, то навіть прошу з собою.
— Куди?
— Та до мене. Тут на вулицї нїяково балакати. Рафалович бачив, що Стальський трохи нетверезий і підносить голос, і йому, справдї, нїяково було балакати з ним на вулицї і звертати на себе увагу прохожих. Але Стальський опер ся, як буйвіл.
— Нї, се менї не до шмиги[1]! Чого я піду до вас? Нудота в вас. Не люблю балакати насухо.
- ↑ Не подобаєть ся, не понутру
