див їди, а його пивниця[1] славила ся найлїпшими винами.
Ресельберґ приняв Рафаловича дуже радо, представив його своїм дочкам, паннам 20 і 25 лїт, убраним досить попросту, але зараженим великопанськими манїрами, і швидко в сальонї[2], обвішаному дзеркалами й обставленому квітами, почала ся досить оживлена розмова. Рафалович закинув якось при нагодї, що всї вулицї в містї поназивані іменами польських королїв, гетьманів та патріотів, котрі тут нїколи не бували й нїчим із сею місцевістю не звязані, а анї однїсїнька назва, анї один напис не нагадує, що се місто лежить на Руси й має якусь руську минувшину. Ресельберґ підняв голову, мов кінь, котрого заторгано вудилами.
— Пане меценас, я почуваю себе Поляком і працюю для польської ідеї.
Рафалович завважив, що він шанує всяке щире чуттє, але, на його думку, се чуттє не повинно заслонювати очей пана бурмістра на існованнє й управненнє також другої народности.
— Я не знаю жадної Руси! — твердо відповів Ресельберґ. — Не знаю й не хочу знати. Я чував, що є якісь руські патріоти, але де ті повстання, які вони робили за свою національність? Де та кров, яку вони пролили за свій прапор? Де їх мученики? Де їх пророки? Де їх воєводи?
— Ну, на наші повстання, пане бурмістр, не дуже лакомте ся, бо хто знає, чи вони смакували б вам і ще декому. А щодо наших мучеників —
