ли ся серед селян деякі священики. Тепер у купках почали ся живійші розмови — про віче і про справи, поставлені на дневному порядку. Звільна один за одним витягали зза пазухп та з чересів поскладані відозви, якими Рафалович закликав людей на віче й яких через знайомих розкинув кілька тисяч по всїх селах повіту. Письменні почали відчитувати відозву на-голос; із куп неписьменних слухачів почули ся притакування, а далї окрики. Коли в відозві дійшло до місця: »Наші опікуни, позабиравши з сел громадські каси і зробивши з них нїби хлопську касу повітову, хочуть тепер накласти руки на ті ваші гроші й повернути їх на латаннє своєї дїрявої кишенї« — то з усїх боків залунали окрики обурення й погрози: »О, не діждуть! То наша кервавиця! Стане їм кісткою в горлї!«
Коло пів до одинацятої надійшов Євген. Він витав ся з селянами, більша частина котрих були йому знайомі особисто. Довкола нього зібрала ся ще на ринку велика купа народа, що тепер разом із ним густою лавою валила до заїзду. В купі йшов веселий гамір. На всїх лицях видно було радість, надїю і трівожне ожиданнє. Деякі священики протовплювали ся крізь юрбу до Євгена, стискали його руку Й шепотом запитували, чи, справдї, староство позволило на віче, чи не робило трудностей, чи є надїя, що все відбудеть ся без перешкоди?
— Але ж розумієть ся! — весело відповідав Євген. — Можете бути зовсїм спокійні. Йдемо законною дорогою й не потребуємо крити ся нї з чим. А як так, то й засїдки нїякої не боїмо ся.
Мотїв заїзд був отворений. Возівню, де мало
