Сторінка:Іван Франко. Перехрестні стежки (б.р.).djvu/449

Ця сторінка вичитана
— 447 —

 

LIX.

Другого дня над ранком вітер утих, і снїг перестав падати. Та проте небо було понуре, насуплене. Розвиднювало ся дуже помалу й пізно. Було щось важке в повітрі, якесь пригнобленнє, якась утома. Торговицї аж десь коло девятої почали потрохи заповнювати ся приїзжими на ярмарок селянами. Мужицькі сани, запряжені косматими коненятами, тягли ся до міста по безмежних снїгових полях. Коненята стрягли по черева в заметах. Снїг топив ся на них і мерз наново, нависав ледяними бурульками, що дзоркали при кождім живійшім руху, мов скляні коралї. Візники що-хвилї мусїли злазити з саней, бродити по колїна у снїгу, відшукуючи дорогу. Тяжка, оплакана се була їзда сьогоднї!

А проте сани тяглись за саньми з усїх сторін, з усїх сел, усїма дорогами й гостинцями. На санях сидїли поважні господарі в кожухах, одягнених зверха гунями[1] або полотнянками, і в високих кучмах. Візники — молоді парубки, звішували з саней ноги в великих чоботях, загрібаючи ними снїг. Хоча віче мало зачати ся в одинацятій, та проте вже від девятої коло заїзду Мотя Парнаса почали збирати ся зразу невеличкі, а де далї чим раз більші купи народа. Одні приходили, другі відходили; витали ся, балакали про свої домашнї справи, оминаючи якось трівожно те, що в даній хвилї цїкавило найбільше — справу віча. Коло десятої появи-

  1. Верхня сукняна одежа