— Ов, а се що таке? — мовив він, обертаючись до Шнадельського, відчинив двері і ввійшов до покою.
— А! — вирвало ся з його горла, а потім він став на місцї, як вритий[1].
— Що там? — запитав Шнадельський і ввійшов також до покою, зирнув і, вхопивши ся руками за одвірок, занїмів. Довгу хвилю стояли оба, не можучи здобути ся на слово. Мертве лице Стальського з примерзлим на ньому окриком болю лежало на долівцї; вишкірені зуби, вибалушені очі й зацїплені кулаки надавали сьому лицю вираз якоїсь страшної дикости й жорстокости.
— Що тут стало ся? — перший прошептав Шнадельський, обертаючись до Шварца.
— Укоськали його, — мовив Шварц, поборюючи своє зворушеннє.
— Але хто?
— Можливо, що вона. А, може…
Він задумав ся.
— Може, хто?
— Може, Рафалович.
— Рафалович?
— Так, щоб пімстити ся за зроблений йому скандал.
— А в такім разї де ж вона?
— Поглянемо.
І Шварц заглянув до Реґіниної спальнї.
— Нема її. Може, втекла і не вернула ся. Може, у змові з Рафаловичем…
- ↑ Вкопаний (поль.)
