так, що у хвилях, коли павзував[1] барабан, навіть крізь шум хуртовини чути було його важке сапаннє.
Ідучи за Бараном усе в однаковім віддаленню, Реґіна відійшла, може, на сто кроків від свойого дому. Коли б була обернула ся тепер, не була б побачила не то дверей — анї ґанку, анї хвіртки, анї навіть жовтих плям, що падали на вулицю з освітлених вікон. Снїгова курява була занадто густа. Але дві чоловічі постатї, що надійшли з противного кінця вулицї, побачили ті жовті плями.
— Чи я не казав? Стальський не спить іще! Ади[2], у нього світить ся. Ввійдемо до нього! — мовив Шварц, ведучи попід руку Шнадельського, що, загорнувшись у свій довгий плащ і закотивши комір угору, йшов згорблений, мов опираючись.
— І чого ти тягнеш мене? — мовив він. — Чого нас тут треба так пізно?
— Треба, треба! Ти вже здай ся на мене! — мовив Шварц і відчинив хвіртку.
— Але ж я почуваю себе недобре, тремчу, мене бє пропасниця!
— Нїчого! Се ж кождий зрозуміє, що ти змерз, простудив ся. А до розмови можеш не мішати ся. Здай ся на мене!
— Подивляю тебе! — мовив Шнадельський, цокочучи зубами.
Шварц, тимчасом, увійшов на ґанок, застукав до дверей і, не чуючи нїякого голосу знутра, взяв за клямку. Двері відчинили ся. Вони були незамкнені.
