— потім піднесла одну ногу — зробила крок і станула знов на пальцї. Тихо, не чути кроку. Хуртовина виє надворі, товче снїгом у вікна — ще крок. Лямпа мигоче на столї — хробачок стукає у стїнї: раз, два, три, чотирі — і став. Щось луснуло в її спальнї — в неї завмерло серце… тихо-тихо — ще крок. Простягає руку до креденсу, бере в лїву сїкач, у праву молоток — тихо… Буря виє, снїг сипле з вікна, хробачок стукає у стїнї: раз, два, три, чотирі — і знов замовк. Чому лише чотирі стуки? »А, більше не треба«, — мовить у її нутрі грубий, брутальний голос. — »Чотирі вистачить.«… Тихо. Вона простуєть ся, сміло йде до стола, легенько прикладає вістрє сїкача до тїмя Стальського — рука ЇЇ не тремтить… підносить праву з молотком… і швидко що-сили чотирі рази бє по тупому краю сїкача.
Сїкач, широкий на добру долоню, ввесь, аж по тупий край, затонув у мізку.
— Ггг! — гикнув Стальський. Механїчним відрухом голова метнула ся вгору, за нею все тїло, воно перехилило ся взад і, разом із кріслом, із глухим лускотом горілиць упало на поміст. Голова вдарила ся до помоста, сїкач вискочив із рани, за сїкачем потекла кров, змішана з мізком. Стальський затріпав ногами, силкував ся щось ухопити руками… ще раз… ще раз… лекше-лекше… годї — — —
Реґіна стоїть і дивить ся на нього. В її вухах знов бренить мельодія:
Ой, вербо, вербо кучерява,
Ой, а хто ж тебе скучерявив?
