nek![1]. Ану! Покріпись — побачиш, мов рукою відійме! Все забудеш. А потому пай-пай…[2] обоє… як муж і жінка… га ? Як думаєш?
І, регочучись цинїчно, він устав і наблизив ся до неї. Але знов почув, немов якась таємна сила відпихала його — і роззлостив ся.
— Тьфу на тебе! Відступи ся геть, чортяко! Нї пєш, нї говориш, тільки менї своїм відьомським поглядом ґуст[3] відбираєш! Махай спати!
І він пхнув її у груди. Вона цофнула ся крок далї і знов стала непорушно. Стальський іще раз узяв ся за пляшку й поти цїдив, поки не спорожнив її всю. А потім сїв на кріслї, опер ся ліктями на стіл, склонив голову, воркотїв іще щось пару хвилин і заснув.
Реґіна стоїть нїма, непорушна. Не думає нїчого. Витріщеними очима вдивляєть ся в полумя лямпи, але не бачить нїчого довкола себе. В її уяві мигають відірвані образи, моз обривки ріжнобарвної матерії, кидані шаленим вихром. Блискучий камінець на соняшній вершинї… Євгенове лице, молоде, свіже, як було тодї, коли обоє йшли вулицею зі школи фортепянової гри… туркіт фякрів… лице тїтки… воно більшає, наближаєть ся, робить ся страшенною, гнилою машкарою, розхиляє гнилі уста, показує чорні, щербаті зуби і сточений червами язик і бубонить прокляті слова:
»Хай вас Бог благословить! Хай вас Бог благословить!«
