Реґіна все ще стояла на місцї, нїма, непорушна, вперши очі в полумя лямпи.
— Ха, ха, ха, ха! — реготав ся Стальський, вертаючись від дверей і кидаючи ся на софку коло стола. — А що, Реґінко? Добре я відіграв ролю морально обуреного? Ролю мужа, ображеного у своїх найсвятїйших почуттях? Ха, ха, ха! Се було пишно, як я зачав тобі вичитувати мораль! А що, болить письо? Ну, ну обітри ся й не гнївай ся. Се було потрібне — і для тебе, і для мене. Се не зі злого серця, рибонько, а для нашого добра. Від любого пана мила й рана — правда, Реґінко? Я знаю, ти в мене добра, ти менї не візьмеш сього за зле. А на що була потрібна вся та історія при свідках, се ти пізна́єш, як трошки старша будеш. І як Бог дасть тобі лїпший розум, то, може, й подякуєш менї. А тепер годї вже стояти та глядїти на мене, як на людоїда! Ну, заспокій ся! Промов слово!
І він при тому пробував усміхати ся до неї, але якось не міг довше дивити ся в її лице. Те лице виглядало страшно — зі слїдами колишньої краси, оббрукане кровю, блїде і з несамовито блискучими очима, воно виглядало, як лице Медузи.
— Е, та що я буду до тебе балакати! Роби, як собі хочеш! Думай, як собі знаєш! Байдужісїнько менї. Від сьогоднї маю тебе в руках, ось що головне. Від сьогоднї мусиш гнути ся переді мною, мусиш так скакати, як я заграю. А скоро що не по мойому — нагоню з хати, викину на вулицю,
