на поверсї мешкає молодий панок, кавалєр, наш знайомий… добрий знайомий. Чи він просив тебе на гербатку[1], чи ти сама з власної волї рішила ся віддати йому візиту?
Реґіна мовчить, не зводячи з нього очей. Його слова, бачить ся, не роблять на неї нїякого вражіння. Вона не блїдне, анї червонїє, не плаче, не мішаєть ся[2], стоїть спокійно. Панам, що стоять ізбоку й дивлять ся на сю сцену, робить ся моторошно. Один із них обертаєть ся до Стальського:
— Пане офіціял! Ваша панї, мабуть, нездорова. Прошу вас, покиньте тепер сю справу!
— Нездорова! — скрикнув весело Стальський. — Борони, Боже! О, ми знаємо себе[3] занадто добре! Ми знаємо всї ті фінти й хитрощі. Нам не заімпонуєте, гарна масю, анї тими витріщеними очима, анї тою мовчанкою, анї тим уданим остовпіннєм. Ми розуміємо се дуже добре й маємо надїю таки дійти з вами до ладу. Отже ще раз питаю. Скажи: ходила ти сьогоднї вночі до Рафаловича? Чого ходила? Що там робила? Як муж, я маю право знати се.
Реґіна мовчить. Стальський заломлює руки, хитає головою.
— Жінко, жінко! І не сором тобі! Десять лїт живемо з собою, і тепер робиш менї такий скандал! І скажи тут, при свідках, чи я дав тобі найменшу причину до невдоволення? І хто був би подумав: така релїґійна, побожна жінка — і раптом забула про всї божі закони, потоптала ногами бо-