— Нї, не ляжу. Страшно менї…
— Ну, не будь дитиною! Що се знов за фохи! Запануй над своїми нервами. Справа пішла чудесно.
— Ти… ти ошукав мене, — мовив несміло Шнадельський. — Я думав, що се буде так… заберемо… Ну, закнеблюємо[1]… але сього… сього я не надїяв ся.
— Дурниця! Що там думати про се! Ходїм! Передихаєш, а потім, я б радив конче ще зайти до Стальського.
І, взявши Шнадельського під руку, Шварц повів його якось півперечною вуличкою в напрямі до ринку.
Ніч.
Над містом глухо шумить вітер. Із навислих хмар сипле снїг, та вітер рве його і крутить у скаженім танцї, і носить, кидає, знов підносить, поки, вкінцї, розмелений на дрібну густу муку, не кине на землю. Тай тут іще не дає спочити йому. Котить вулицями, збиває купи й розбиває знов, підіймає стовпами, туманами, бє ним до вікон, натрушує його прохожим у лице, в очі, за коміри, затикає ним усї шпари, заповнює рови, засипає слїди і стежки.
Під тою курявою місто дрімає, мов скорчившись із холоду. Лише де-де на вулицї одинокий про-
- ↑ заткаємо рот (нїм. knebeln)
