Сторінка:Іван Франко. Перехрестні стежки (б.р.).djvu/429

Ця сторінка вичитана
— 427 —

ключ двері Ваґманової кімнати, і ключ вкинули назад до середини, відхиливши силою долїшню половину не дуже солїдних дверей. Потім вийшли зі сїней на вулицю, де в ту хвилю не було нїкого.

Надворі падав густий снїг; високо над містом у верхівях дерев гудїв вітер. Місто дрімало.

— Куди тепер? — питав Шнадельський, цокочучи зубами зо страху.

— Ходїмо до шинку, до нашого товариства! — мовив Шварц.

— До них? Нї, не можу. Я ввесь трясу ся. На менї, певно, лиця нема. Зараз пізна́ють.

— Тьху! Мякушка з тебе! — мовив Шварц. — Ну, про-мене, то лиши ся на вулицї! Я зайду сам. Конче треба, щоб нас тепер бачили в шинку. Се відверне від нас підозріннє, бодай на перший час.

І вони пішли вулицею, бродячи у глибокому снїгу, яким за сей вечір покрила ся земля. Перед шинком Шнадельський лишив ся сам надворі, а Шварц увійшов до середини.

— Пан Стальський тут? — запитав він шинкаря.

— Нема. Ось перед хвилею вийшов із панами.

— Ну, тай поквапив ся. А я за ними шукаю.

— Пішов додому. Можуть пан іще догонити його.

В тій хвилї, озирнувши ся, Шварц побачив Барана, що куняв за недопитою гальбою пива. Він приступив до нього й, потермосивши його за плече, крикнув:

— Гей, Баране! Вставай!