— Злодїю! Віддай мою жінку! Полїція! Сюди! На поміч! Менї вкрадено жінку.
— Але тихо! Ша! Не робіть скандалу! — втишували Стальського його товариші, яким досить неприємно було, що встрягли в сю історію, в якій почали підозрівати просту напасть Стальського.
— Нї, не буду тихо! Не буду! — репетував Стальський, стоячи на подвіррю. — Ось тут стояти му і не вступлю ся. І буду кричати цїлу ніч, поки менї не верне жінки!
Вся камениця була збентежена. На ґанках, у вікнах і сїнях стояли люде, шептали, охали й ахали.
— Пане Стальський, — мовив Шварц, наближаючи ся до нього, — будьте ласкаві, вспокійте ся. Вашої панї тут нема.
— А ви як знаєте?
— Бо бачив її, як вийшла відси.
— Вийшла! Як то може бути?
— Проста річ. Камениця має два виходи. Ви ввійшли переднїм, а вона вийшла противним.
— Давно?
— Вже буде зо чверть години.
— І куди пішла?
— Не знаю.
— Певне, додому, — додав хтось із товариства. — А ви надармо наробили галасу.
— Надармо? О, нї! Я нїчого не роблю надармо. Я свойого не дарую. Панове, прошу зо мною! Може, ще догонимо її по дорозї.
— Трудно буде, — мовив Шварц. — Вона,