— Corpus delicti, панцю! Corpus delicti![1] — з тріумфом кричав Стальський, потрясаючи саквояжиком. — Отсе само не прилетїло з мойого дому і не впало на ваше бюрко! Де вона? Покажіть її!
— Пане, вспокійте ся! Я вам виясню все!
— Де моя жінка, злодїю! — кричав Стальський, наступаючи до Євгена. Сей цофнув ся[2] кроком узад.
— Пане Стальський, — мовив він гостро. — Не забувайте ся! Ви в мойому домі, вдерли ся насильно, з компанїєю, нападом… ображаєте мене… памятайте, що я сього плазом не пущу.
— Де моя жінка? — репетував Стальський. — Віддай менї жінку, а тодї говори й роби собі, що хочеш.
— Кажу вам іще раз, її нема тут. Була перед тим у канцелярії, не застала мене, ждала і пішла, забувши отсей саквояжик.
— Неправда! Неправда! Вона перед хвилею була тут і мусить бути тут. Ану, панове! — мовив він, обертаючись до свойого товариства, — перешукаємо се гнїздечко.
— Не смійте рушити з місця! — крикнув Євген.
— Що, ти менї заборониш? Ти смаркачу! — крикнув Стальський і рушив до дверей спальнї. В тій хвилинї Євген скочив до нього, одною рукою вхопив його за горло і здушив так, що Стальський тільки зїпнув і бибалушив очі, а другою