староства, в декого з лікарів і декого з ґімназіяльних учителїв, і, вкінцї, в колєґів-адвокатів, у нотаря і у виднїйших міських купцїв та багачів. І він міг завважити, що наскілько жіноча часть товариства дуже зацїкавлена ним і приймає його надзвичайно чемно, як кавалєра й дуже добру партію, настілько »урядові шпички« (так перекладав Стальський нїмецький термін Spitzen der Behörden) виявляли супроти нього певну добродушну протекційність, а деякі в чотирі очі давали йому дружні поради й науки. Староста мовив:
— Тїшу ся дуже, що наш повіт дістав такого здібного адвоката, але… Пан меценас не візьмуть менї того за зле, коли скажу по щирости… Я старий чоловік і хотїв би мати в повітї спокій in politicis. Жадних там віч, зборів, читалень, аґітацій, товариств. Я чув, що пан меценас мають трохи демаґоґічні амбіції. Прошу не гнївати ся, кажу, що думаю. Я просив би дуже й дуже, щоб менї не теє… Я мусїв би виступити проти того як найгострійше, і в такім випадку не сумнїваю ся, що й канцелярія пана меценаса мусїла б потерпіти. А користи з того й так не буде нїякої. А я, обіймаючи власть у повітї, присяг собі, що доки жию, то піддержу авторитет влади без ущербу й отсе, Богу дякувати, двацять лїт стою, як той журавель на своїй сторожі. Прошу, пане меценасе, до побачення, і нехай се буде між нами, але памятайте, не робіть менї неприємности!
Пан президент суду мовив:
— Дуже менї приємно… Щиро рад… Справдї,