І він ухопив лист і гроші, і рушив із покою.
— А зараз вертайте і принесіть рецепіс! — крикнув йому на здогін Ваґман.
— Зараз буду! — відгукнув уже знадвору Баран. Але коли вийшов за хвіртку й опинив ся на вулицї, йому стрінулась перешкода, яка відвернула його кроки й його думки відразу в иньший бік. Він зіткнув ся майже лицем у лице з Реґіною, пізнав її і в тій же хвилї почав пригадувати собі, що хтось колись велїв йому слїдити за нею. Надармо силкуючись пригадати собі, хто й коли, він пішов за нею назирцї. Аж коли, побачив, як вона ввійшла в сїни »його« дому й піднялась на сходи, що вели до помешкання Рафаловича, він пригадав собі наказ Стальського й, зареготавши ся несамовито, побіг що-духу до реставраційки, де Стальський звичайно проводив вечірнї години. Він і сим разом застав його тут. При одному столї в відгородженій нижі сидїли Стальський, Шварц, Шнадельський і ще два якісь панки з повними гальбами пива. Баран став у дверцях нижі й, витріщивши на Стальського свої несамовито блискучі очі та розтягши широко уста до усміху, покивав пальцем, не кажучи анї слова.
— Се ти, Баране? — мовив Стальський. — А що там? Маєш що сказати менї?
Баран, не кажучи нїчого, засміяв ся значучо й кивнув головою в той бік, де було помешканнє Рафаловича.
— Що? — скрикнув Стальський, зараз догадавши ся, в чому річ. — Те, що я казав тобі?
Баран потакнув головою і знов засміяв ся.
