жав слуги, а тільки послугачку, що тепер, прилагодивши вечерю, пішла собі додому. Ваґманова жінка виїхала ще рано до сусїднього містечка на весїллє якоїсь своячки. Побачивши Барана, Ваґман впустив його до свого покою, що був разом і його спальнею й канцелярією, і де обік ліжка стояла здорова вертгаймівська каса. Сївши на свойому старомодньому фотелю, оббитому шкірою, Ваґман обернув ся до Барана, що, своїм звичаєм, стояв край порога.
— Ну, що там чувати, Баране?
— Добре, прошу пана, — мовив радісно Баран.
— Що ж там таке добре?
— Вона вертаєть ся сьогоднї.
— Що за вона?
— Ну, та моя Зося. Я тільки недавно довідав ся. І про гроші нагадав собі — знають пан, ті мої, сховані. Відколи вона покинула мене, то я і про гроші забув — так, як би замануло. А тепер відразу все ясно стало перед очима. Там тих грошей буде — здаєть ся, сорок чи пятьдесять тисяч дукатів — саме золото — ну, так, бо папери погнили б. Правда, будемо мати чим жити обоє до старости. Ну, хиба ми не заслужили собі? Хиба не перебідували стількі роки? А я то все говорив, що Господь Бог поки шле біду, то шле, а потому як побачить, що чоловік собі з біди нїчого не робить, то він зачинає слати добро.
Ваґман зрозумів, що Баран хорий, і бажав відвести його думку на иньші шляхи.
— Там сьогоднї з прачкарнї допитували ся
