лагодять ся вбити його, записали себе Антихристові, щоб тільки при його помочі дістати його у свої руки, але він не боїть ся їх. Доки був сам, то бояв ся. Але сьогоднї вертаєть ся його Зося, а в неї є така сила, що віджене всї ворожі стріли. Адже вона не дармо жила у Клекотї, служила там, бідувала, щоб навчити ся чарів і обгородити його від усякої біди.
В шинку було пусто. Рідко коли який робітник або міщанин заходив, випивав на-стоячки чарку горілки, платив і йшов далї. Баран сидїв у кутї, опертий на лікоть, похиливши голову й балакав — тихійше, чимраз тихійше. Перед ним лежав пощипаний, недоїджений шматок булки — він не бачив його. Мошко давно не слухав його бесїди — він не завважував сього і говорив, говорив, поки, вкінцї, його голова зовсїм не спочила на столї. Він заснув.
Коли прокинув ся, була вже сема година. Вікно перед його очима було темне, в шинку над шинквасом горіла лямпа, а за столом сидїли деякі звичайні вечірнї гостї, пили пиво, балакали і сміяли ся. Баран схопив ся з місця й почув якийсь страх. Що се він робить? Адже він мав піти до Ваґмана наймати помешканнє, купувати меблї! А тут уже ніч. І, не кажучи нїчого, він прожогом кинув ся з шинку й вибіг на вулицю.
Надворі падав снїг, тихо, ненастанно. Небо насунулось важкими хмарами, а нафтові лїхтарнї на вулицях видно було, мов крізь сито. Баранові не далеко було до Ваґманового дому. Він застукав до дверей, які звичайно були замкнені. По хвилї Ваґман вийшов сам і відімкнув йому. Він не дер-
