коли ріка »дула ся« під ледом наслїдком теплїйшої хвилї, воно було аж страшне у своїй дикій красотї. Баран, сам не знаючи, чого й по що, зупинив ся на серединї моста й довго вдивляв ся у спінене гирло і слухав хруськоту криги. В його уяві мигнув образ тої страшної ночі, коли він на руках, мов дитину, принїс сюди свою задушену жінку і з отсього самого місдя вкинув у Клекіт. Він зазирав тепер у воду без нїякого зворушення, але з якоюсь дитинячою цїкавістю. Йому здавало ся, що зо дна Клекоту, з тих клубів піни, що бігали довкола поверх води, ось-ось вихилить ся дрібна жіноча рука й кивне́ йому, покаже кудись, дасть якийсь знак. Ся нова думка моментально усунула з його душі ті образи, що досї мучили її, він забув про Антихриста й його полки, забув про Вигоду і про горб, із якого мав виглядати, і, всміхаючи ся, стояв на мостї та цїкаво заглядав у Клекіт.
»Розумієть ся, розумієть ся,« — мовив він сам до себе, — »вона кликала мене. Має щось сказати менї. Дивно, як вона досї витримала тут. Адже мокро й холодно. Адже шлюбна жінка! Гріх би був не приймити. Тільки слухай, Зосю, щоб менї відтепер анї-нї давнїх фох! Борони тебе, Боже! Ти ж знаєш, я не був для тебе злим чоловіком, то по що ж ти робила менї се? Я й тепер — борони мене, Боже! Нїчого тобі не скажу, не випімну. Нехай се все йде з тим часом. Але на будуще памятай! — Будь добра, будь така, як була зразу, моя люба, маленька кіточка, моя курочка, моя красавичка! Добре?
І нараз йому стрелила до голови нова думка.
