жали, і, похиливши голову вниз, вона мовила ледви чутно:
— Нї… я не маю вам нїщо більше сказати… я, справдї, хотїла… тільки… про розвід…
І, закривши лице руками, вона почала гірко ридати.
Євген зрозумів, що в неї тяжить щось на серцї, чого вона не хоче сказати і, взявши її холодні руки, почав розважати її.
— Але ж, панї, бійте ся Бога! Що ви робите? У вас щось тяжить на серцї. Скажіть! Коли тільки моя змога допомогти вам, я готов усе зробити для вас.
Реґіна злегка відняла свої руки від нього, знов закрила ними лице і плакала. Євген не знав, що робити й постановив ждати спокійно, аж вона втишить ся. Та ось нараз вона відняла руку від лиця, витерла хусткою очі, і вперве підняла їх твердо й рішучо на Євгена.
— Даруйте, пане, — мовила. — Я дурна. Се я останок своїх молодих дурощів утопила в тих сльозах. Стало ся, і годї про се. А коли се стало ся, то, властиво… властиво, я не маю вам що більше сказати.
— Говорите, панї, загадками, яких я не вмію відгадати, — мовив Євген. — І робите менї велику прикрість тим браком довірря.
— Браком довірря? Я до вас? Ну, коли вже на довіррє зводите річ, то нехай! Скажу вам по правдї, що мене привело до вас. Тепер я знаю, що се була ілюзія, що, позбуваючись її, я позбуваюсь — ну, та що там! Пропало. Так знайте, я