жила до маленького шкіряного саквояжика, надїла на себе шубу й кальоші поверх черевиків і, замкнувши за собою покій та взявши ключ до кишенї, вийшла на вулицю.
Була вже зовсїм ніч, ота зимова ніч у містї, трохи блїда від світел, що мигали крізь вікна, й від лямп, що жовтими плямами тлїли то тут, то там край вулицї, блїда, врештї, від снїгу, що покривав вулицю й дахи, і зтиха, великими платами падав і падав на землю. На ратуші вибила сема. Реґіна затремтїла. В її памяти зовсїм віджило те чуттє, яке почувала колись, дитиною, входячи в темний лїс у своїй вандрівцї до вершка гори. Якимось холодним, непривітним видав ся їй той світ, у який вона пускала ся тепер, покинувши — бачилось, на завсїди — пороги свого дому. Випливала на широке, невідоме море, на, Бог-зна, які пригоди — перший раз на свойому віцї зовсїм незалежна панї своєї волї. Серце її стискало ся трівожним почуттєм, дух у грудях захапувало, й вона спішила наперед.
»Не обертай ся! Не обертай ся!« — шептало їй щось до вуха, і вона нараз, немов пхнута якоюсь посторонньою силою, обернула ся й окинула оком своє покинене сїмєве гнїздо. Важке зітханнє вирвалось із її грудей.
»Пропали мої надїї! Чую, що прийдеть ся вернути ся назад у сю прокляту нору,« — шептала вона, йдучи далї помалу, стрягнучи[1] в сипкому снїгу та ледво переводячи дух. — »Я обернула ся, а се
- ↑ Грузнучи (поль.)
