Ґеню! Ґеню! Чи можеш ти вявити собі, що я пережила в такому звіринцї десять лїт! І скілько я витерпіла, караючись — за що? За те, що в рішучій хвилї збила ся з дороги, не знайшла в душі компаса, не знайшла сильної волї, щоб піти за голосом серця! Невже ж се справедлива кара? Не може бути! Кара — нехай і так! Я згрішила — проти себе самої, проти власної душі, і кладу ся на кару. Але вимір! Нї, проти такого нелюдського виміру кари я рекурсую, рекурсую і протестую всїма силами душі.
»Ґеню, ти ж адвокат. Ти оборонець покривджених. Невже ти не бачиш, не відчуваєш душею моєї кривди, моєї тяжкої муки? Невже ти не вступиш ся за мною, не захистиш мене? О, Ґеню, рятуй мене! Сили моєї не стає. Розум мій мутить ся, голова тріскає. Адже ж тут день-у-день рвуть мою душу, топчуть мене в багно, шпигають розпаленими шпильками. Адже ж тут день-у-день брудними ногами ходять і топчуть по тім, що в мене найчистїйше, найсвятїйше! Адже ти чув сьогоднї — ти чув, куди він попихає мене! О, я знаю його, знаю, чого він хоче. В нього нема анї зерна щирости, все в ньому брехня, і брудота, і погань! Він чує, що я чиста душею, і рад би мати мене брудною, огидною, щоб тодї з тим більшим правом топтати й поневіряти мене! Ґеню! Ґеню! Ти ж запевнював, що любиш мене. Невже можна любити і спокійно дивити ся, як улюблена людина треплеть ся і вєть ся на тортурі? Чом же ти так зовсїм забув про мене, відвернув ся від мене, не зазирнеш нїколи, не навідаєш ся, не поцїкавиш ся, чи я жива, і що
