плахта, простерта між оборогами. Встану було рано й зараз біжу до вікна й зиркаю на той вершок, як він купаєть ся в сонцї, що ще не доходить до нас удолину. Ввесь день чи бігаю куди, чи купаю ся в річцї, чи бавлю ся, а все люблю зирнути на той вершок, а ввечір то нераз очей від нього не можу відвести. Так мене манило щось до нього. Та вічна гра світла й тїней найріжнїйших красок, що міняли ся на скалах, на пісковій полянї, на ярах і темнім лїсї внизу — все те чарувало мою дитинячу душу. Я нераз почувала бажаннє бути на тім вершку, дихати тим пурпурово-золотим, пишним повітрєм. Менї нераз снило ся, що я лечу знизу, ширяю понад яри й долини, як сїрий яструб — просто вгору до того вершка. У мене в серцї робило ся так солодко й так страшно, що менї у снї дух захоплювало, коли я глядїла з гори у глибоченне проваллє піді мною. Я скрикувала з радости і страху, і прокидалась, і жалувала, чому я не пташка й не можу летїти там угору і спочити на тім чудовім вершку.
»Та ось раз, вдивляючи ся в вершок, коли сонце схилило ся з полудня й обливало його найяркійшим світлом, я побачила в самій серединї піскової поляни щось мов срібну искру, мов шматок сонця, що відірвав ся з неба й упав на вершок гори. Довгий срібний промінь стрелив від того місця до мойого ока, тремтячи понад темним лїсом, іграючи всїма барвами веселки. Що се таке? — подумала я. Я чула про діяманти, що грають таким проміннєм; чула про гадюк, що носять діямантові корони, і в моїй дитячій душі защеміло щось трівожно, не-
