всї боки, немов знайомлячи ся з цїлим окруженнєм. Се перший раз сьогоднї він почував себе в сьому містї, як дома.
Нараз щось немов шпигнуло його; він стрепенув ся, мов би несподївано діткнув ся проводу елєктричної батерії. Озирнув ся направо, не зупиняючись на ходу. Напроти нього йшла висока, струнка жіноча постать у скромній чорній сукнї, в чорнім капелюшку з простеньким білим пером, з лицем, заслоненим чорним, досить густим вельоном[1]. Здалека він не міг розпізнати її лиця; те, що так торкнуло його, було якесь неясне загальне вражіннє, вражіннє її постави, росту, рухів, ходу — рівного, повільного і плавного. В тім усїм було щось таке, що відразу порушило в його душі якісь давнї спомини і прошибло його наскрізь. Вона йшла напроти нього, й його очі силкували ся пізнати її лице під вельоном. Але не доходячи яких десять кроків, вона звернула направо, вмішала ся в густу купу міщан, що сунули до костела, і щезла. Євген був би радо пішов за нею, але не міг сього зробити, маючи обік себе Стальського й направивши ся з ним разом оглядати помешканнє. Стальський, занятий оповіданнєм якоїсь новини, а потім хвилевою шептаною розмовою з якимось стрічним міщанином, не бачив чорної дами.
В Євгена сильно забило ся серце, в голові затуманило ся, і він зупинив ся та оглянув ся за Стальським.
— Що се таке? — думалось йому. — Вона, чи
