Зчасом я обдумував сю справу чим раз ширше, і менї видало ся, що й така робота може бути корисна для нашої жидівської нації. Бачите, оті розрухи на Вкраїнї показали менї, що, працюючи над виссаннєм і зруйнованнєм руського народа, ми, Жиди, робимо так, як робив той циган, що, сидячи на дубовій гилляцї, сам підрубував ту гилляку. Живучи на руській землї, ми громадимо над своїми головами пожежу руської ненависти. Навіть пориваючись до асиміляції, ми асимілюємо ся тільки з тими, що душать і висисають отих Русинів, і тим іще збільшуємо тягар, що пригнїтає їх. І забуваємо, що на руській землї живе нинї більша половина всього жидівського племени, і що громаджена столїттями ненависть може вибухнути таким полумям, приняти такі форми, що наші протектори, Поляки та Москалї, не зможуть допомогти нам нїчого. І менї видало ся конечним почати й до руського берега від нас будувати міст, почати робити хоч дещо таке, аби ті Русини могли не самим лихом споминати нас. Я знаю, що коли вони рушать ся потрохи, дійдуть до деякої сили, то і з Жидів чим раз більше буде прихиляти ся до них. Але, по мойому, важно допомогти їм тепер, коли вони ще слабі, коли ще гнуть ся й не можуть випростуватись.
— То дуже делїкатна спекуляція, пане Ваґман, і я не знаю, чи багато Жидів ви натягнете на неї.
— О, я й сам знаю, що не багато. І менї не треба багато. Адже ж досї я нїкому не говорив навіть отсих своїх думок. Вам першому я вияснив
