правда, але все-таки в них є очі і, коли не тепер, то в четвер вони дещо побачуть ними.
— Слухайте, Ваґман! Сього, нарештї, за багато. Зачинаєте говорити так, як той адвокат-Русин, що докоряв менї моїм польським патріотизмом.
— Мав рацію, — мовив Ваґман, — бо польський патріотизм тут, на руській землї, не зовсїм на місцї.
— Ну, ще тільки того не стало, щоб ви почали навертати мене на руський патріотизм! — з грубим реготом мовив бурмістр.
— Борони, Боже! По мойому жаден Жид не може й не потребує сього. Нехай буде Жидом — сього досить. Адже ж можна бути Жидом і любити той край, де ми родились, і бути пожиточним, або, бодай, нешкідливим для того народа, що, хоч нерідний нам, все-таки тїсно звязаний із усїма споминами нашого життя. Менї здаєть ся, що як би ми держали ся такого погляду, то й уся асиміляція була б непотрібна. Бо подумайте: чи жадає хто від нас тої асиміляції? Здаєть ся, нї. Але за те кождому пожадане, щоб ми були чесними й пожиточними членами тої суспільности, серед якої живемо.
— Го, го, після теольоґії моралїзація! — знов якимсь прикрим голосом мовив бурмістр.
— До якої я, лихвар і пявка повітова, знов таки не маю права! — гірко відрік Ваґман. — Та я не хочу нїкого моралїзувати, що менї за дїло. Я тільки хотїв висловити свій погляд…
