велика, а джерел мало, де погожа вода має инколи цїну золота, є такий звичай, що вандрівець, натрапивши серед пустинї на джерело й угасивши в ньому свою спрагу, вмивши в його хвилях руки й лице, на відходї кидає в нього малу золоту монету. Се немов його відплата за добродїйство джерела. Отже ви, і всї асимілянти, з-давнїх-давен видаєтесь менї тою золотою монетою, яку жидівська нація кидає в джерело, відки їй довелось пити та освіжитись. Ви наша данина тим народам і краям, що в тяжку годину дали нам захист і притулок. Але не жадайте, щоб та данина була занадто велика. Адже нерозумно було б жадати від вандрівця, що пив воду з криницї, щоб у відплату за се, і сам скочив до криницї і втопив ся в нїй. Те, що ви робите і що робили нераз подібні вам — се з історичного боку оправдане, й конечне, і навіть пожиточне для жидівської нації, але не може бути її програмою, бо се була б не програма, а самовбивство.
— Але чим же, на вашу думку, се пожиточне для жидівської нації? — запитав бурмістр уже без тїни насміху в голосї.
— Чим пожиточне? Се ж ясно. Ви посередники між нами й тими націями, що приняли нас. Ви міст понад прірвою, й за вашими плечима нам можна жити собі вповні самостійним, своїм життєм, не збуджуючи надто великих підозрінь, надто великої ненависти. Давнїйше, в середнїх віках, коли ми жили серед чужих народів, зовсїм відокремлені від них, коли такого моста не було, нам жило ся далеко гірше. Правда, ви се будете знати лїпше.
