порядки у краю дбають лише настілько, наскілько ті не перешкоджають їм бути Жидами й визискувати решту людности.
— З ваших уст такі слова, пане Ваґман! — чудував ся бурмістр. — Адже се так, як із моєї душі винято. Адже се й була причина, що я й подібні менї відлучили ся від тої жидівської маси, почали думати про історію сього краю, мішати ся в його публичні інтереси, працювати на громадському полї.
— Розумію, розумію, — з усмішкою мовив Ваґман. — І я сам колись передумав се все, перейшов вашу школу — то значить, не ґімназії, але мішав ся до полїтики, мало не пішов до повстання[1], потім жив у Віднї й носив нїмецьку одежу й говорив із ріжними розумними людьми про розумні речі. Я пізнав добре неодного з тих ваших нових Жидів, що ми їх називаємо асимільованими, і признаюсь, розчарував ся в них і знов відстав від них.
— Розчарувались? Цїкаво знати, чому?
— Зараз вам скажу. Менї видалось — може, то не все правда, але так менї видалось, — що ті нові Жиди стару жидівську душу розірвали на-двоє: одну половину відкинули, а другу задержали. А тільки, на нещастє, задержали гіршу, а відкинули лїпшу.
— Он що! — вражений скрикнув бурмістр. — То пейси, цицес і ярмурка, то у вас лїпша половина?
— Даруйте, пане бурмістре, — поважно від-
- ↑ Польського — певне, автор має на думцї 1863. рік
