темною та брудною жидівською масою. Своєї релїґії я держу ся…
— Наскілько вона вам вигідна, — перебив із докором Ваґман. — Даруйте, пане бурмістре, але вже коли по щирости, то по щирости. Признайте, що ся реліґія вам і подібним до вас сердешно байдужна, що ви зробили собі з неї подушку, на якій вигідно може спати ваше сумлїннє, задержали з неї самі лише форми, а зовсїм прогнали духа.
— Що се з вами, пане Ваґман, — витріщив ся на нього бурмістр. — Ви прийшли до мене поговорити про якийсь маленький ґешефт, а зачинаєте залазити менї з патинками[1] в душу.
— Дарують пан бурмістр, — усміхнув ся Ваґман. — Я не казав, що мій ґешефт маленький. Він лише вбогий, себ-то, такий, що його не можна отаксувати[2] на гроші, що тут тобі зараз зиску не дасть. Але він великий, дуже великий, і наша розмова простїсїнько йде до його вияснення. Бачите: наші Жиди… маса… Ну, що вони? Чим вони себе почувають? У них релїґія заступила все. Вони видять у нїй боже слово, повторяють те слово у своїх молитвах, деякі заглиблюють ся в ньому — і на тому кінець. А де вони жиють, у якім краю, серед яких людей і порядків, се їх мало обходить. Нї, не так кажу, і се їх обходить, але лише настілько, що се все для них нива, з якої треба збирати, не сїявши. Чи вони почувають себе громадянами сього краю? Їм се байдуже. Вони почувають себе зовсїм чужими, а про закони, про