— Людська річ терпіти, — мовив бурмістр і зачинав потрохи дивуватися, куди властиво гне свою розмову Ваґман.
— Людська річ терпіти, — так, так, людська річ! — повторяв Ваґман. — Але розумного чоловіка річ — по змозї уникати терпіння, запобігати терпінню, так робити, щоб люде не терпіли. Подумайте, пане бурмістр, за що терплять ті люде? За те, що вони Жиди. Не за що иньше. Кажуть: Жиди пявки, шахраї. Але ж між тими, що потерпіли там у Росії, була найбільша часть бідних капцанів[1], перекупнїв, шевцїв, кравцїв і иньших дрібних ремісників. За що ж вони потерпіли? Чи ж не лише за те, що вони Жиди?
— Найбагатші Жиди, найбільші капіталїсти та промисловцї — ті не потерпіли нїчого, бо ті сидять собі в Київі, в Варшаві та Петербурзї, як у Бога за дверми, — з демократичним патосом мовив бурмістр.
— Ой, то-то й є! — мовив Ваґман. — А тепер подумайте, коли б так, не дай, Боже, і в нас прийшло до чогось подібного.
— У нас! — мов ужалений, скрикнув бурмістр. — Відки ви приходите до сеї думки? Хиба ви що чули? Нагрожував ся хто?
— Ах, пане бурмістре! Хиба ж то така неможлива річ? Хиба ж нам треба чекати, аж почуємо погрози або, може, вже готовий вереск?
— Ну, в нас иньша річ, в нас до того нїколи не прийде, — заспокоєний в одну мить, мовив бур-
- ↑ Бідолаха
