мовив бурмістр, коли Ваґман сїв, а він заняв місце напроти нього. — Що вас приводить до мене?
— Маленький ґешефтик.
— Дай, Боже, щоб він був добрий! — з усміхом мовив бурмістр, мимоволї якось попадаючи в тон жидівської розмови.
— Знають пан бурмістр: для багача нема злого ґешефту, а для бідного нема доброго ґешефту. А я приходжу з дуже бідним ґешефтом.
— Ну, жартуйте!
— То багато б говорити. То запутана історія. Так із боку подивити ся, то дурниця — тьфу! А придивити ся близше, то воно сягає дуже глибоко. То мозок чоловікові сохне, коли вдумати ся. Чули пан бурмістр, що там у Росії роблять? Як там на Жидів кидають ся? Ай, ай, страшно подумати!
Се було якраз у часї перших антижидівських розрухів на Вкраїнї, розрухів, які серед галицьких Жидів зробили були величезне вражіннє.
— Ай, ай! — повторяв Ваґман, хапаючись за пейси. — Жінок, дїтей, старцїв, хорих викидають на мороз, майже голих, голодних! А що маєтків понищено, пограбовано!
— Що ж ми на се порадимо, пане Ваґман, — холодно мовив бурмістр. — Знаєте самі: що ми могли, те робили. Складки складали[1]…
— Пане, я не про складки! Що там складки! Вони можуть надгородити хоч почасти понесену шкоду. Але того, що люде терплять і терпіли, того страху, холоду, побоїв і невигід, того нїякі складки не надгородять.
- ↑ Скидали ся
