— Лишіть ви менї сю справу. Я вам ще сьогоднї, а найдалї завтра, подам відомість. А властиво — ну, та вже побачимо. А коли би з мойого пляну нїчого не вийшло, то ще завтра маєте час шукати шопи на передмістю.
— Завтра останнїй день. Адже про новий льокаль знову треба повідомити староство. Ну, а що ж ви думаєте зробити?
— Що се пана обходить? Я маю свій плян. Най пан меценас ідуть додому й чекають. Маю надїю, що все буде добре.
Євген не допитував ся далї й пішов додому, а Ваґман подав ся до помешкання пана бурмістра[1].
— А, пан Ваґман! Рідкий гість! Прошу, сїдайте! — мовив бурмістр, приймаючи Ваґмана у своїм кабінетї. Вони були товариші ще з дитинячих лїт, але пізнїйше їх дороги розійшли ся, і, хоч жили в одному містї, вони здиба́ли ся рідко, тим більше, що належали навіть, як Жиди, до ріжних таборів: бурмістр — цивілїзований Жид, держав ся партії т. зв. нїмецьких Жидів, між якими було декілька таких, що так, як і бурмістр, грали ролю польських патріотів, — а Ваґман належав до Жидів-старовірів, хуситів. Та проте бурмістр занадто добре знав Ваґмана, а особливо його грошеву силу, щоб мав дивити ся на нього вороже або з призирством, а Ваґман зі свого боку був певний, що нїмецька одежа й польський патріотизм не вистудили в бурмістра жидівського серця.
— Чим можу вам служити, пане Ваґман, —
- ↑ Городський голова (нїм. Bürgermeister), давнїй український »бургомістер« по наших містах.
