тільки по краплинї, по закутках, потаємно, тепер вилїзе на трибуну, зареве як дзвін, одержить, так сказати, санкцію законности. Пане старосто, пане старосто! Я думаю, що ваш обовязок у першій лїнїї — рятувати повіт від сеї пошести.
— Смію звернути увагу пана маршалка, що в нас є також закон про збори, який дозволяє скликувати зібрання з такою проґрамою, як подана ось тут, і що, крім усяких иньших обовязків, я маю також обовязок респектувати закон.
— Га, га, га, га! — зареготав ся маршалок. — Се чудово! Се справдї монументально! Пан староста пригадали собі існованнє закона — і то якраз у найменьше відповідній хвилї. А, бодай же ви здорові були, наш солодкий господарю! Закон! Розумієть ся, і ми чували дещо про закон, але аж надто добре знаємо, що закон, се теорія, що у книжцї, на папері виглядає дуже гарно, а практика, жива дїйсність — має свої спеціяльні закони, далеко не такі гладкі та заокруглені, а за те повні розгалужень, закарлюк та ріжнородности. Тому паперовому законові я не уймаю[1] анї чести, анї поваги — борони, Боже! Нехай він собі здоров жиє й сидить у ваших кодексах на многа лїта. Я тільки бажав звернути увагу пана старости на спеціяльні відносини нашого повіту, які, на мою думку й по мойому глибокому переконанню, нїяким світом не дозволяють нам тепер на такий люксус, як заінавґурованнє полїтично-демаґоґічної геци[2].
Пан староста слухав уважно сих слів, присївши
