Сторінка:Іван Франко. Перехрестні стежки (б.р.).djvu/346

Ця сторінка вичитана
— 344 —

 

XLIX.

Пан староста у своїй канцелярії занятий був якоюсь живою розмовою з ґрафом Кшивотульським, коли комісар внїс одержане власне з почти поданнє й поклав його на столї перед старостою.

— Се що таке? — мовив пан староста, розгортаючи пакет і зупиняючись очима на »рубрум-i«[1], написанім руським письмом.

Комісар усміхнув ся значуче, але мовчав. Пан староста, очевидно, не мудрий з рубрума, розгорнув аркуш канцелярійного паперу, де було написане поданнє, і знов з виразом безпомічности почав блукати по письмі. Він не вмів читати по-руськи.

— Що се таке? — запитав він комісаря. — Я не вмію розбирати сеї монгольщини.

— Поданнє від адвоката Рафаловича.

— Чого він хоче?

— Повідомляє староство, що слїдуючого тижня в вівторок скликає віче до міста.

— Що, що, що таке?

— Віче, публичні збори.

— Сюди? До нашого міста?

— А так. І з ось яким дневним порядком.

Комісар, акцентуючи[2] по-польськи руські слова, відчитав відповідний уступ із подання.

 
  1. Прохання складали ся колись на половинї аркушевого паперу, при чому на останнїй півсторінцї містила ся адреса і короткий зміст прохання. Це було й »рубрум« (лат.).
  2. Значить: ставлячи наголоси (акценти) в українських словах на передостаннїй склад, н. пр.: во́да замісць вода́