— А, крім того, — говорив далї Демдо, — ми прийшли ще спитати пана за тото[1] віче.
— За яке віче?
— А нам сказали наші єґомосць, що пан адукат хочуть скликати нарід на віче сюди до міста.
— Ну, так. А ви що на се?
— Та ми би хотїли знати, коли то буде?
— Або що?
— Ми вам усї села з нашого кута приведемо. Так нас уже всяка нужда притисла, що годї стримати. Нарід як почув, що має бути віче, то аж відітхнув. Кождий хоче свою біду виявити. Кождий рад би, щоб його кривду ввесь світ почув.
У Євгена радісно затріпало ся серце при тих словах. Він запросив селян до себе нагору, посадив їх на тому самому місцї, де перед хвилею сидїли пан-отцї й, обговоривши з ними справу терміну і дневного порядну віча, став на тім, щоби скликати його за тиждень на найблизчий торговий день. Скличе він сам, а реферати, крім нього, обіймуть Демко і ще один селянин. По їх відходї Євген, не гаючись, винайняв на слїдуючий торговий день величезну возівню в однім заїзнім домі, а потому внїс до староства повідомленнє, що на той і той день скликає народне віче до міста.
- ↑ Подвоєна форма, вживана часто на західній Українї (тот, тота, тото — сесь, сеся, сесе)
