чиках! Вона вимагає не тільки вправного язика й міцних грудей, але також відважного серця, сильного характеру й завзяття, і того духа незалежности, якого в нас цїлими віками вбивали і притлумлювали ріжні чинники. Нема його в тих щирих людей, а коли є, то тільки в рідких виїмків. І що робити далї? Невже знов відложити дїло, знов скликати з'їзд »отцїв повіту«, радити та дебатувати, вибирати новий комітет і з ним по кількох тижнях опинити ся знов на тому самому місцї? Чи взяти дїло зовсїм на себе самого?
З тими думками Євген увійшов до канцелярії, і тут його зір відразу впав на високу випростовану фіґуру старого Демка з Буркотина.
— А, здорові були, Демку! — скрикнув він і подав йому руку.
— Здорові, пане! — мовив Демко, обома своїми руками злегка стискаючи Євгенову руку.
— А що вас приводить до нас? Маєте яку справу в судї?
— Нї, Бог милував. Я ось із сими людьми, — він показав ще трьох селян, що мовчки поклонили ся йому, — ми до пана адуката прийшли подякувати, що нас пан остерегли перед тим паном Шнадельським — тямлять пан, що так на пана кинув ся?
— Ну, що ж, переконали ся, що я правду говорив? — запитав Євген селян.
— Ой, переконали ся, прошу пана, але так, як той мудрий Поляк, що замкнув стайню, як йому конї вкрали, — мовив один селянин.
