кількох днях здиба́є мене, бере набік і каже: »Се все дуже гарно, що ви хочете промовляти на вічу, але з огляду на ваше поданнє я б вам не радив!« Ну, а не послухати його — ви знаєте, що се значить для мене.
— Розумію, розумію, — мовив Євген, якого при тих словах щось стисло за горло. — Ну, а ви, отче Зварич, — чи й вам дехто відрадив?
— Нї, але я сам роздумав. Я не бесїдник, не потраплю нїчого сказати.
— Адже ж проповіди говорите?
— Читаю з Добрянського[1].
— Ну, як собі знаєте, — мовив знеохочений Євген. — А я, власне, хотїв сьогоднї шукати вас, щоб поговорити з вами про приспішеннє реченця, коли б скликати віче.
— Приспішеннє? А то чому?
Євген короткими словами розповів їм про маршалківський проєкт реформи кас. Оба отцї чули про се дещо, але не знали докладно, до чого йде ся справа. Тепер, коли Євген вияснив їм її, вони аж руками об поли вдарились.
— Тут нема що тратити часу, — мовив Євген. — Треба вдарити в великий дзвін, пустити сю справу в народ, наробити в повітї галасу.
— Хиба то що поможе? — у зневіррю мовив о. Зварич. — Уже як пани зуби нагострили на ту касу, то її ззїдять.
— А, може, й не ззїдять. Може, не посміють.
- ↑ Відомий у Галичинї автор (поганеньких) проповідей
