яку можуть водити по своїй волї всякі полїтичні шарлятани?
— То фрази, пане меценас, — мовив о. Семенович. — Треба насамперед просвітити нарід, а тільки тодї допускати до полїтики.
— Жаль у такім разї, що наша конституція допускає анальфабетів до голосовання, значить, у останній інстанції віддає в їх руки керму полїтики.
Ся перспектива трохи зацукала обох пан-отцїв, та о. Семенович по хвилї додав:
— Таки жаль. Я був би за цензом грамотности при голосованню.
— Добре, — сміючись мовив Євген, — будемо змінювати конституцію в вашім напрямі! Та все-таки щоб і до сього довести, мусимо потягнути в тім напрямі загал виборцїв, мусимо розширити, спопуляризувати сю думку на вічах. Хочете, реферуйте її!
— Вільно вам жартували, пане меценас, — пристиданий трохи, мовив о. Семенович, — але ми з о. Зваричем власне з чим иньшим ішли до вас.
— А з чим таким?
— З тим, щоб ви звільнили нас із обовязку референтів на вічу.
— Як то, не хочете реферувати?
— Не не хочемо, але не можемо. Що ми за бесїдники?[1] Я отсе вже цїлий тиждень мучив ся, й анї руш винайти тему, про яку б міг говорити.
— Бійте ся Бога, отче! Теми? Але ж самі говорите, що життє й потреби народа в повітї знані
- ↑ Промовець
