— Хиба вам здаєть ся, що нї? — живо запитав Євген.
— Я думаю: лекше стягнути купи народа, а труднїйше їм сказати щось мудрого, повчити їх…
— Даруйте, отче добродїю, але се потрохи, здаєть ся менї, ваша помилка. Власне я бою ся, що дехто з нас інтелїґентів буде мати претенсію й охоту занадто багато повчати, моралїзувати зібраних. Чисте непорозуміннє. Віче, то не школа. А коли вже, справдї, комусь на ньому треба вчити ся, то не тій зібраній масі, але нам, інтелїґентам, референтам.
— Так! — трохи ображено скрикнули оба пан-отцї. — Ну, в такім разї я не розумію, по що нам завдавати собі працї з рефератами, — додав о. Семенович.
— Прошу, отче добродїю, прошу не гнївати ся, а зрозуміти мій погляд. Віче повинно, справдї, бути школою взаїмного обучування для народа і для інтелїґенції, але в якім розумінню? Се треба собі добре уяснити, щоб не робити помилок. Ми, інтелїґенти, повинні вказати народові законні форми, розвязати йому язик і старати ся пізнати його потреби, його кривди й болячки, його спосіб думання.
— Але ми все се знаємо, дуже добре знаємо! — скрикнули знов хором оба пан-отцї. — Се може бути цїкаве для вас міщухів, але не для нас.
Євген усміхнув ся. Він мав у памяти немало доказів на те, як наші сїльські проводирі вміли не бачити й не розуміти маси фактів селянського життя, що дїяли ся перед їх очима. Але проте він мовив лагідно:
