на місто, заглянути до заїздів, де ставали довколишнї священики, приїздячи до міста на торг, і пошукати о. Зварича та о. Семеновича, що разом із ним мали бути референтами на вічу, а поки-що були членами вічевого комітету. Входячи до канцелярії, він на велику свою радість застав у нїй обох сих пан-отцїв.
— А, витайте, гостї! — мовив він радісно, стискаючи їх руки. — Я, власне, хотїв бігти до міста шукати за вами. Чудово, що так стрічаємо ся! Прошу зо мною, прошу нагору, зробимо »кратчайший глаголь«.
— Та ми також з таким самим наміром прибули до пана меценаса, — мовив о. Зварич із якимось заклопотаннєм у голосї, але Євген не зважав на сей невеселий відтїнок у його тонї і, давши наборзї деякі вказівки свойому конципієнтові, що толкував про щось із цїлою купою селян, вибіг за пан-отцями до сїней і попровадив їх на поверх до свойого приватного помешкання.
— Прошу сїдати! — Може циґарко, отче добродїю? Прошу! Ну, що ж там чувати з приготованнєм до нашого віча?
— Та що ж би? Заповідаєть ся незле. Селяни всюди приймають вістку про віче з великою радістю. Можна надїяти ся численної участи, — мовив о. Семенович.
— Прийдуть, прийдуть, — додав журливо о. Зварич.
— Чудово! Чудово! Се найголовнїйше.
— Не знаю, чи найголовнїйше, — ще сумнїйше мовив о. Зварич.
