— Не вірять пан?
— Кажу вам, пане Ваґман, що не розумію ся на тім інтересї.
— Ну, а говорили пан із хлопами?
— Хлопи анї слухати не хочуть про купівлю.
— Ну, розумієть ся. Я то так і догадував ся. Де їм до того! Їм страшно навіть подумати про такі гроші, хоч самі по-дрібцї ще більше тратять. Вони лиш тодї будуть цмокати та бідкатись, коли хтось иньший їм зперед носа загребе гроші лопатою. Ну, а пан меценас сам?
— Щоб я купував Буркотин?
— А що ж! Чому ж би нї? Я панові меценасові влекшу.
— Нї, пане Ваґман. Я роздумав сю справу. Не можу брати ся до сього інтересу.
— Чому?
— Тодї б я мусїв покинути адвокацтво й віддати ся господарству. Я мусїв би обчищувати маєток із довгів, зробити ся невольником і покинути ту роботу, для якої способив ся.
— По що покинути? Можна бути дїдичем і адвокатом.
— Не можна, пане Ваґман. А, може, й можна, та я до того нездалий. Той маєток став би як мур межи мною і селянами. Як я міг би заступати їх інтереси, коли я чув ся б паном? То значить, їх противником?
— Дарують пан, але я пана не розумію, — мовив Ваґман. — Чому пан, маючи маєток, мусїли б уважати себе паном, чимось иньшим від хлопів? Отже я маю маєток, а до мене прийде бідний Жид,
