Сторінка:Іван Франко. Перехрестні стежки (б.р.).djvu/332

Ця сторінка вичитана
— 330 —

— Зробимо рекурс. Се засуд нїчим неоправданий. Він знає се й не посміє екзеквувати вас.

— Вай мір! Вай мір! — нарікав Ваґман. — Се менї за те, що я приняв бідного чоловіка вашої віри. Без мене він був би згиб із голоду, бо нїхто не хотїв приняти його. А тепер плати́ ще за нього кару.

— Не бійте ся, пане Ваґман! — усміхаючись, мовив Євген. — Маю надїю, що не будете платити нїчого. Ну, а з Бараном що зробите?

— Що маю робити? Можу його ще нинї відступити панові комісарові або панові старості. Я його не потребую. Овва, яка менї з нього робота! Не варт тої комірки, що в нїй жиє.

— Ну, ну, не говоріть, пане Ваґман! Все-таки він хоч дещо робить. Хоч браму замкне й відімкне.

Розмова йшла в Євгеновім кабінетї на поверсї, бо канцелярія задля[1] свята була по полуднї замкнена. Обговоривши справу рекурсу від комісарського присуду, Ваґман значуче моргнув на Євгена й почав з иньшої бочки.

— Ну, чую, що пан меценас були в Буркотинї?

— Був.

— І оглянули пан той лїс, що я згадував?

— Та так… бачив його, проїздячи.

— Ну, і як пан меценас цїнують його?

— Що ж, дуби гарні. Але я так мало розумію ся на тім.

— Ах, пане меценас! А я панові говорю, прошу менї вірити, сам той лїс варт сто, півтораста тисяч.

— Може бути, хоч я сумнїваюсь.

 
  1. зза свята, через свято