Сторінка:Іван Франко. Перехрестні стежки (б.р.).djvu/33

Ця сторінка вичитана
— 31 —

тїло ся спекати ся Стальського, балаканнє котрого псувало йому пообіднїй гумор, але Стальського не так легко було спекати ся.

— Пане меценас! — мовив він зворушеним голосом, — дозвольте менї віддячити ся вам за вашу добрість і за нинїшнє вгощеннє!

— Але ж, пане, нема за що. Менї самому все-таки краще удвох, нїж самому обідати.

Вони були на вулицї перед реставрацією, відки їх провели кельнери з низькими уклонами.

— Ви куди тепер? — спитав Євген.

— О, я ще проведу пана меценаса до готелю. До канцелярії ще маю пару мінут вільного часу.

— Я не хотїв би забирати вам час.

— Але ж прошу! Що менї з ним робити! Додому не хочеть ся йти, а канцелярія не втече.

— Значить, і ви кавалєр, коли вас не тягне до дому? — з усміхом промовив Євген.

— О, не вгадали! — мовив Стальський. — Я жонатий, уже десять лїт. Але моя жінка — ге-ге-ге — уцивілїзована настільно, що не скаже нїчого.

— Нїчого не скаже? Коли ви не прийшли на обід?

— Так, пане, не скаже нїчого.

— То, певно, її тут нема, виїхала кудись на село?

— Нї, пане, сидить дома.

— Ну, то, може, нїма, — вибачайте, що так кажу.

— Нї, не нїма.