на довжні скрипти, під заставу своїх дібр. Але піди ти, попаси ся в касї, коли в нїй замісць грошей такі папери накопичені!
— Хиба маршалок такий задовжений?
— По самі вуха. От сього б ти запитав!
І Шварц показав кивком голови в напрямі Ваґманових вікон.
— Ваґмана? Хиба він зичить маршалкові гроші?
— Е, ще гірше. Має його векслї.
— Як то має ?
— Поскуповував у всїх жидів.
— По що?
— Видно, що хоче мати його в руках. Мовляв: захочу, то помилую, а захочу, то сьогоднї голову скручу. О, крутить ся пан маршалок у його пазурах. Ледви випросив мораторію до Великодня. Адже й цїлу справу з реформою повітових кас на те тільки заварив, щоби грішми з хлопської каси викупити в Ваґмана свої векслї.
— Он як! А я й не догадував ся! Чи бач, як хитро! — скрикнув раз-по-раз Шнадельський. — Ну, так значить, менї нема що на се й зуби гострити.
— Розумієть ся, що нї! — потвердив Шварц.
— Шкода й часу заходити ся коло пана маршалка! — додав Шнадельський.
— Ну, се не конче. Я думаю, се не страчений час, — завважив Шварц.
— Чому так думаєш?
— Знаєш, у мене є невеличкий плян. Як би ти згодив ся на нього… І пан маршалок міг би
