розмова не клеїла ся. У кождого працювала фантазія над впливом нового імпульса, риючи темні ходи і прокопи в будущинї.
— Слухай, Шнадельський, — мовив, нарештї, Шварц, — ти ще думаєш деколи про свій давнїй плян?
— Який?
— Махнути[1] до Америки.
— Та як його махнеш, коли нема з чим?
— А як би було з чим?
— Ну, як би було, то, може, лїпше було б лишити ся таки тут.
— А, певно, як би так виграти на льотерію або викопати золоту кобилу в Михалківцях. Але я думаю инакше: коли є воля й охота махнути до Америки, значить, повинна бути воля й охота розстарати на се засоби. А коли розстарати, то хоч би й таким способом, який би робив неможливим дальше веґетованнє[2] тут на місцї.
— Думав я й про таке, — сумно мовив Шнадельський, — та що з того. Нема щастя.
Він важко зітхнув, і його щоки засвербіли від надто живого спомину неприємної стрічі з пяним парубком у коршмі.
— Нема щастя! — з фільософічним спокоєм торочив Шварц. — Що се значить? Значить, що ти шукав щастя не на тій дорозї, не на тому місцї, де воно є, де воно, може, чекає тебе. От що воно значить. Ну, скажи, будь ласка, що се за спеку-
